Гетьман Іван Мазепа: Видатний Будівничий Державності

​Іван Степанович Мазепа (1639–1709) є однією з найвизначніших і водночас найбільш контраверсійних постатей в історії України. У сучасній українській історичній думці він розглядається як видатний державник, меценат та борець за незалежність.

​Державотворча Діяльність
​Термін Правління: Мазепа був гетьманом Війська Запорозького (Лівобережної України) протягом 22 років (1687–1709) — найдовше серед усіх гетьманів.

​Відновлення Єдності: У 1704 році він тимчасово об’єднав Лівобережну та Правобережну Україну під своєю булавою, фактично відновивши єдину територіальну та адміністративну цілісність Гетьманщини
​Він прагнув зміцнити гетьманську владу, обмежуючи вплив козацької старшини та російських воєвод. Мазепа підтримував економічний розвиток та створив сильну, професійну козацьку армію.
​Культурний Ренесанс: Період його правління називають “Мазепинським бароко”. Він був грандіозним меценатом Української православної церкви та освіти. На його кошти було збудовано та відреставровано десятки храмів, включно з Києво-Печерською Лаврою та Софійським собором.

​Шлях до Незалежності
​Мазепа усвідомлював, що його союз із Московським царством (який був оформлений на початку його гетьманування) є тимчасовим, оскільки Петро I послідовно обмежував автономію Гетьманщини:
​Російські війська почали постійно розміщуватися на території України.
​Козаків використовували у виснажливих походах, далеких від інтересів України.

​Цар планував ліквідацію гетьманського інституту.
​У 1708 році, під час Північної війни, Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, щоб скористатися конфліктом і проголосити незалежність Гетьманщини від Москви. Цей крок, хоча й був трагічно невдалим, розглядається як важлива віха у боротьбі за українську державність.

​ Чому Україна Програла Полтавську Битву (1709)
​Поразка у Полтавській битві 8 липня 1709 року стала катастрофою для планів Мазепи та призвела до кінцевої ліквідації української автономії. Причини поразки були комплексними:

​1. Стратегічні та Військові Фактори
​Низька Чисельність Козаків: Мазепі вдалося привести лише 3–4 тисячі вірних козаків. Переважна більшість козацької старшини та основна частина війська залишилися вірними Петру I, або були нейтральними, оскільки Петро I вчасно залучив їх на свій бік, пообіцявши збереження привілеїв.

​Знищення Батурина: До битви, у листопаді 1708 року, російські війська на чолі з Меншиковим жорстоко знищили Батурин – столицю Мазепи. Це був акт залякування для всього українського населення та козацької старшини, що ефективно підірвав підтримку гетьмана.

​Помилка Карла XII: Шведський король недооцінив силу російської армії та переоцінив силу підтримки з боку Мазепи. Крім того, напередодні битви Карл був поранений, що ускладнило його ефективне командування.

​Артилерійська Перевага Петра I: Російська армія була краще оснащена артилерією, що відіграло вирішальну роль у битві на відкритій місцевості під Полтавою.

​2. Ідеологічні та Політичні Фактори
​Пропаганда Петра I: Російська пропаганда блискавично оголосила Мазепу “зрадником” і піддала його анафемі (церковному прокляттю). Це мало величезний вплив на релігійне та переважно неграмотне населення.
​Вибори Скоропадського: Петро I швидко провів фіктивні вибори нового гетьмана (Івана Скоропадського), який був лояльним до царя. Це дало Москві легітимного “українського” правителя і зруйнувало політичну структуру, що підтримувала Мазепу.

​Фактор Запорожців: Хоча частина запорожців на чолі з Костем Гордієнком приєдналася до Мазепи, це сталося запізно, і їхні сили були невеликими порівняно з царською армією.

​Поразка під Полтавою означала не лише втрату військового союзу, а й руйнування надії на українську незалежність на понад 200 років.

Ставте like і підписуйтесь:

@voinydobra на youtube

@voinydobra на t

@voinydobra на instagram

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Король Данило Романович: Законний Спадкоємець Київської Русі
​Занепад Києва внаслідок феодальної роздрібненості та монгольської навали у XIII столітті поставив питання про правонаступництво великої середньовічної держави — Київської Русі (Русі-України). Історичні факти та династичні зв’язки чітко вказують на те, що законним спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва стало Королівство Руське (Галицько-Волинська держава) на чолі з князем, а згодом Королем Русі, Данилом Романовичем.

​1.Династійне та Політичне Правонаступництво
​Прямий Зв’язок із Києвом
​Данило Романович (1201–1264) був сином могутнього князя Романа Мстиславича, який ненадовго об’єднав Галичину, Волинь і, що важливо, Київське князівство. Таким чином, Данило походив із старшої гілки Рюриковичів, яка безпосередньо володіла київським престолом.
​На піку своєї могутності, у 1239 році, перед самою навалою Батия, Данило Романович оволодів Києвом і залишив там свого намісника — воєводу Дмитра. Цей акт закріпив його претензії на титул Великого князя Київського та на право об’єднання всіх руських земель.
​Титул Короля Русі (Rex Russiae)
​Ключовим доказом легітимності є коронація Данила у 1253 році в Дорогочині. Він прийняв корону від Папи Римського і отримав титул Короля Русі (Rex Russiae). Цей титул:
​Підвищив статус його держави до рівня європейських королівств.
​Підтвердив його право як володаря всієї Русі в очах західного світу.
​Свідчив про його спробу інтегрувати державу в європейську політичну систему та створити антимонгольську коаліцію.
​Саме Королівство Руське стало тим центром, де продовжували розвиватися давньоруські традиції державності та культури, але вже в європейському векторі.

​2.Відмінність від Московських Претензій. ​На відміну від Данила, Московське князівство (Московія) розвивалося на периферійних північно-східних землях. Претензії московських правителів на спадщину Русі ґрунтувалися не на прямих політичних чи династичних традиціях Києва, а на ідеологічному конструктові та співпраці з Ордою:
​Московські князі, як-от Іван Калита, зміцнювали свою владу завдяки вірній службі Золотій Орді, отримуючи ярлики на збір данини і право на “велике князювання”.
​Політична система Московії поступово набувала деспотичних рис, значною мірою запозичених від азійських держав, що суттєво відрізнялося від європейської моделі управління, яку намагався впроваджувати Данило Романович.
​Використання терміна “Русь” Московією було, перш за все, ідеологічним інструментом для легітимізації територіальної експансії, а не прямим спадкуванням політичного центру.

​3. Чи була теперішня Росія “колонією” Києва? ​Використовуючи історичні терміни, можна стверджувати, що теперішні землі кацапщини були залежними периферійними територіями Київської Русі.

​Залежність та Ієрархія: Північно-східні землі (землі майбутнього Володимиро-Суздальського, а потім Московського князівства) були менш розвиненими і молодшими щодо Києва. Київ був політичним центром (метрополією), де сидів Великий князь. Князі, яких Київ посилав правити на північ (наприклад, Юрій Долгорукий), були часто молодшими представниками династії, і ці землі розглядалися як уділи, що підпорядковувалися Києву.

​Дань: Ці землі сплачували данину (полюддя) Києву, що є ознакою економічної підпорядкованості.

​Культурний Вплив: Культура, писемність, релігія (православ’я) та закони були імпортовані з Києва. Києво-Печерська Лавра та Софія Київська були духовними та культурними центрами, які формували ідентичність і північних регіонів.

​Експлуатація: Прикладом того, як Київська еліта ставилася до північних земель як до ресурсу, є дії князя Андрія Боголюбського (онука Мономаха, засновника Володимиро-Суздальської традиції). Він переніс столицю з Києва на північ, і у 1169 році організував похід на Київ, унаслідок якого столиця Русі була варварськи пограбована та спустошена військами північних князів. Цей акт сам по собі підкреслює розрив між північними правителями та традицією Великого Київського князівства.

​ Висновок: ​Північні землі були периферією і об’єктом експлуатації з боку князів, які прагнули використати їх ресурси для боротьби за київський престол. Таким чином, вони були політично підпорядковані і культурно вторинні щодо Києва.

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Богдан Хмельницький: між визволенням і трагічною злочином в історії.

Початок великої епохи:
Богдан #Хмельницький (бл. 1595–1657) — людина, без якої важко уявити українську історію XVII століття. Він не просто #Гетьман: він засновник української державності.

При ньому з’явилися перші органи управління, власна #армія, #дипломатія, #фінанси. Хмельницький прагнув гідності для свого народу, який був позбавлений політичних і соціальних прав.

Хмельницький і #Польська держава: зрада чи революція? Хмельницький був шляхтичем і підданим польського короля. Тому його повстання можна розглядати як #зраду Речі Посполитої.

#Переяславська рада: союз чи капітуляція?
1654 року відбулася знаменита Переяславська рада. радянська і російська пропаганда пізніше перетворили її на «возз’єднання України з росією».

Але насправді: жодних письмових “Переяславських угод” не існує.
Збереглися лише суперечливі копії Березневих статей — жоден оригінал не був оприлюднений москвою.

Хмельницький шукав військового союзника проти Польщі, а не підпорядкування москві.

#москва використала цю домовленість для #колонізації України, поступово ліквідуючи автономію Гетьманщини і знищуючи українську державність на століття вперед.

Помилка чи злочин?
Називати Переяславську угоду “політичною помилкою” — значить применшувати масштаб наслідків.
Насправді цей крок Хмельницького — історичний #злочин проти власного народу, який коштував мільйони життів, руйнування культури і втрати державності.

Шевченкова оцінка
Тарас #Шевченко писав:
“Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала”.
Для поета Хмельницький — символ національної #катастрофи, попередження наступним поколінням: будь-який союз із імперією може обернутися не братерством, а неволею.

Імперський культ і пам’ятник у Києві
Пам’ятник Хмельницькому (1888 р.) був встановлений царською владою як символ “вдячності малоросів за возз’єднання з росією”.

#Більшовики його не знесли після 1917 року, бо продовжували ідеологічний міф: “триєдиний народ”, “історичне братерство”.

Пам’ятник досі стоїть як нагадування про силу імперського міфу, який спотворював українську історію, хоча звичайно в світлі сучасної багатолітньої кривавої війни путінської рашки проти України – є певним наслідком злочину Хмельницького.

#Орден Богдана Хмельницького:
Орден заснували у 1943 році в срср для відзначення українських військових. У незалежній Україні його реформували (1995 р.) для нагородження захисників.

Парадокс: ім’я Хмельницького пов’язане з союзом із москвою, але сучасні нагороджені борються проти тієї самої москви.

Тому Орден варто сприймати як символ державного відродження та героїзму, а не як вшанування союзу з царем, а ще краще ліквідувати!

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Як інституційна церква на Сході, зокрема в контексті Візантії, московії та пізніше російської імперії/срср, часто ставала не стільки незалежним духовним провідником, скільки політичним інструментом в руках світських правителів.

​11 століття: Великий Розкол (#Схизма) #​Візантія “розколює єдину християнську церкву”. Великий Розкол (1054 р.) — це комплексна подія, що стала кульмінацією століть догматичних, літургійних і, головне, політичних розбіжностей між #Римом і #Константинополем.

​15 століття: #московська автокефалія. ​Цей етап є фундаментальним для розуміння сучасної так званої рпц (російської православної церкви) та її претензій.

​Після падіння Константинополя (1453 р.) і через небажання визнавати #Флорентійську #унію (спроба возз’єднання з Римом), московські ієрархи одноосібно оголосили себе автокефальними (незалежними) ще в середині XV століття, обираючи митрополита без згоди Константинополя.

Історія з “отриманням” автокефалії у 1589 р. (коли було встановлено московське патріаршество) має дуже сумнівний характер: Патріарх #Єремія II прибув до москви за фінансовою допомогою, перебуваючи під тиском. Історики відзначають, що рішення про піднесення статусу та інтронізацію відбувалося за умови жорсткого контролю з боку царя бориса годунова.

​Неканонічне підпорядкування Києва (1686 р.): Це подія, яка критично важлива для українсько-російських церковних відносин. Передача #Київської митрополії під юрисдикцію москви відбулася за участі підкупу та політичного тиску з боку московського царя на Вселенського Патріарха #Діонісія IV, який згодом був за це скинутий. Цей акт #Константинополь вважає неканонічним, що й стало однією з підстав для надання #Томосу про автокефалію #ПЦУ в 2019 році.

Таким чином, як завжди: шляхом обману, шантажу, залякуванню і підкупу москвія намагалася утвердити себе як центр східного християнства, використовуючи церковну незалежність як ідеологічне виправдання своєї політичної величі та імперських амбіцій, що було здобуто шляхом політичних маніпуляцій.

​петро І та Синодальний Період
​У 1721 році #петро I ліквідував Патріаршество, запровадивши #Духовну #Колегію (пізніше #Святійший #Синод), яка була, по суті, державним міністерством на чолі з обер-прокурором (світським чиновником, “оком царя”). ​Церква остаточно перетворилася на частину державного апарату, що обслуговувала імперські інтереси. Це був період найбільшого підпорядкування церкви світській владі, що тривав до 1917 року.

​радянський союз: Знищення та Інструменталізація
#Більшовики здійснювали агресивну антирелігійну політику: масові репресії, вбивства духовенства, конфіскація майна та руйнування храмів. Це був період фізичного знищення церкви як інституції.

Але під час Другої світової війни, особливо після критичних поразок 1941–1942 років, ман’як #сталін дійсно “відновив” Патріаршество. Метою було мобілізувати патріотизм населення для війни та використати церкву як інструмент впливу за кордоном (на Балканах, у Східній Європі).

​Відновлена церква була повністю підпорядкована і інфільтрована радянськими спецслужбами (нквс /кдб), що гарантувало її лояльність та використання в політичних цілях.

​Сучасність: #гундяєв (так званий патріарх #кирил) і
​Повне злиття московського патріархату з російською державною ідеологією. гундяєв відкрито підтримує агресивну зовнішню політику кремля, включаючи війну проти України. Він вибудував ідеологію “русского міра”, яка фактично є релігійним виправданням російського #імперіалізму. Його дії свідчать про пріоритет земної влади, політичного впливу та матеріальних інтересів над євангельськими заповідями любові, #миру та уникнення гріха. З точки зору теології та етики, таке використання релігії для виправдання агресії кардинально суперечить християнському вченню.
​Фактично, рпц під проводом гундяєва функціонує як релігійний відділ сучасної російської держави, повністю продовжуючи традицію підпорядкування, закладену петром І та сталіним. Його віра, якщо й існує, спотворена до невпізнання політичною кон’юнктурою.

​Тенденція в історії так званого російського православ’я: використання церкви як інструменту для зміцнення світської (царської/імперської/радянської/путінської) влади.

​Ця традиція політичного підпорядкування та інструменталізації суттєво відрізняє рпц від, наприклад, грецького чи румунського Православ’я, де панував принцип етнофілетизму (церква як інструмент нації), але не тотального державного деспотизму, як у москві. Це пояснює фундаментальні причини нинішнього конфлікту між москвою і Києвом у церковній площині, оскільки Українська Церква прагне вирватися з цього ланцюга державного/імперського контролю.

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Знищення військового потенціалу України 1991–2014 роки.

​Вступ: Політичний Вирок та Юридичні Наслідки. ​Розпад радянського союзу залишив Україні один із найбільших військових арсеналів у Європі. Однак, до моменту російської анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році, Збройні Сили України (ЗСУ) виявилися в критичному стані, що стало результатом системного та тривалого руйнування військового потенціалу.

​Як свідчать відкриті джерела, включаючи діяльність Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради, це знищення відбувалося через скорочення особового складу, масовий розпродаж військового майна та техніки, недофінансування та відсутність стратегічного планування з боку вищого військово-політичного керівництва країни протягом 1991–2014 років.

​Етапи та Механізми Знищення Військового Потенціалу
​ТСК Верховної Ради та експерти виділяють кілька ключових етапів, на яких відбувалося руйнування ЗСУ:
​1. Знищення Стратегічних Можливостей (приблизно 1994–2004 роки). ​Цей етап характеризувався виконанням міжнародних зобов’язань, зокрема в рамках Договору про скорочення звичайних збройних сил у Європі (ДЗЗСЄ), але також і повним руйнуванням стратегічних компонентів, які перейшли Україні у спадок від СРСР.

​Ракетні війська та авіація стратегічного призначення: Були знищені або передані. Особливо відчутною була втрата ядерного потенціалу.

​Масове скорочення: Чисельність ЗСУ постійно скорочувалася, а об’єкти військової інфраструктури (військові містечка, навчальні заклади) часто відчужувалися.

​2. Руйнування Оперативно-Тактичного Рівня та його Розпродаж 1991–2014 роки. ​Ключовим механізмом підриву боєздатності стало необґрунтоване включення військового майна до переліків надлишкового з метою подальшої реалізації.

​Розпродаж Озброєння та Техніки: Міністри оборони та Кабінет Міністрів України регулярно ініціювали рішення про переведення танків, літаків, БМП, гармат та іншої техніки у статус “надлишкового майна”. Це майно потім реалізовували за залишковими цінами, які були в 10–20 разів меншими за ринкову вартість.

​Наслідок: Значна частина проданого озброєння на сьогоднішній день є критичною номенклатурою для забезпечення потреб ЗСУ.

​Відсутність модернізації: Кошти від продажу не спрямовувалися на належну модернізацію чи закупівлю нової техніки.

​3. Критичне Недофінансування та Знищення Інфраструктури, особливо в 2010–2014 роках. ​Період президентства віктора януковича часто згадується як етап остаточного розвалу армії.

​Мінімальні видатки: У 2013 році видатки на армію були найменшими за всю історію незалежності, перебуваючи на рівні близько 1% від ВВП.

​Заборона розгляду рашки, як загрози: Військовому командуванню не дозволяли розглядати росію як потенційну загрозу, що унеможливлювало планування оборони від неї.

​Плани розформування: У 2012 році навіть існував наказ підготувати пропозиції щодо розформування Повітряних сил як роду військ.

​Скорочення військових навчальних закладів та іншого персоналу.
​Напередодні 2014 року чисельність винятково військовослужбовців становила близько 120 тисяч осіб, а залишок техніки був мізерним порівняно з початковим арсеналом: наприклад, залишилося лише близько 686 танків та декілька десятків бойових літаків з тисяч одиниць, що успадкувала Україна.

​Відповідальність Керівництва
​Політичний вирок за підрив обороноздатності держави стосується всіх керівників держави та військових відомств у період з 1991 до 2014 року, включаючи:

​Президентів України (Леонід Кравчук, леонід кучма, Віктор Ющенко, віктор янукович) як Верховних Головнокомандувачів, які підписували ключові рішення про скорочення та відчуження.

​Прем’єр-міністрів та Кабінет Міністрів, які приймали постанови про відчуження військового майна (дивіться пофамільний перелік у другій частині).

​Міністрів оборони та Начальників Генштабу, які ініціювали переведення боєздатної техніки у статус “надлишкової” (дивіться пофамільний перелік у другій частині).

​Розслідування діяльності усіх колишніх міністрів оборони та начальників Генштабу у період 1991–2014 років було доручено правоохоронним органам для визначення їхньої ролі у “генерації знищення військового потенціалу”.

​Досвід 2014 року став гірким уроком і каталізатором для відродження ЗСУ, яке почалося вже під час війни зусиллями волонтерів та нового військово-політичного керівництва.

​Таким чином, усе вище керівництво країни з 1991 по 2014 рік прямо чи опосередковано сприяло, або не протидіяло, процесам, які призвели до критичної втрати обороноздатності України на момент російського вторгнення у 2014 році і саме вони повинні відповісти своєю свободою і всім майном за ті жахливі жертви, які несе Україна з листопада 2013 року.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

“Операція ‘Водолій’: як ЗСУ перетворили бліндажі під #Шебекіно на ексклюзивні плавальні басейни для окупантів”.

​Шебекіно, #Бєлгородщина. Ексклюзивний репортаж з лінії “плаваючого” фронту.
​російські #окупаційні війська, які так завзято прагнули “денацифікувати” українські землі, неочікувано для себе отримали подарунок долі, який можна описати лише одним словом: гідротерапія.

Завдяки філігранній роботі Збройних Сил України, які, за деякими повідомленнями, акуратно “постукали” по дамбі, річка #Сіверський #Донець та її притоки тепер пропонують російським солдатам унікальний, непередбачений і, головне, абсолютно безкоштовний пакет послуг “все включено”.

​Замість сухого, нудного і, будемо відверті, смертельно небезпечного піхотного бою, російський солдат тепер може насолоджуватися чарівною водною стихією.

#​Бліндаж-Аквапарк: Новий Стандарт Окопної Війни
​За даними з “мокрих” джерел, традиційні бліндажі, що досі були символом російської військової “непереможності”, блискавично перетворилися на інноваційні, напівзатоплені люкс-номери.

​”Це просто мрія!” — нібито радісно повідомив один з небагатьох сухих “виживачів” (якщо, звісно, він ще є на зв’язку), — “Ми тут як у Венеції, тільки без гондол… і без Венеції. Наші старі берці тепер можна використовувати як засіб пересування, а автомати, якщо їх не встигли втопити, — як весла! Щоправда, спати доводиться, тримаючись за гілки дерев, але це ж єднання з природою, а не якесь там ‘гнітюче відведення військ’!”

​Військова #техніка також отримала несподіваний апгрейд. #Танки, #БМП та #вантажівки, які раніше безславно грузли у чорноземах, тепер елегантно “причалюють” у нових прибережних заплавах. Експерти вже охрестили це явище “плавуча логістика” — адже навіщо будувати мости, коли вся військова колона може спробувати себе в ролі підводного човна?

​Сарказм стихії: Природний Захист проти #наступу
​Українські стратеги, мабуть, вирішили, що найкращий спосіб зупинити агресора — це не гармати, а… географія. Перетворивши поле бою на імпровізоване болото, вони створили ідеальний, екологічно чистий бар’єр. Тепер, щоб просунутися на українську територію, російським #окупантам доведеться обзавестися ластами й аквалангами, або, що більш імовірно, молитися місцевим водяникам.

​російське командування, звісно, вже знайшло цьому “водному маневру” блискуче пояснення. Мовляв, це частина секретної операції “Плавці путіна” — тренування з плавання з обтяженням і, водночас, тактичне “насичення” території для перевірки стійкості їхніх і так уже “втомлених” підрозділів.

​Адже що може бути краще для бойового духу, ніж щоденне купання в холодній річковій воді, яке миттєво знімає стрес (разом із залишками сухого пайка) і готує солдата до “героїчного” статусу.

​P.S. Якщо хтось із російських військових раптом відчує в бліндажі прохолодний дотик, не лякайтеся. Це не #HIMARS, і не український десантник. Це просто “рускій мір” у вигляді річкової води, яка нагадує, що загарбникам тут раді лише на дні.

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Як відомо в 1206 році був проведений Великий Курултай де Темуджину надали титул Чінгісхана і зробили його владу абсолютною.

А в 1215 році Король Англії іоанн Безземельний батько короля Генріха III підписав Велику Хартію Вольностей (Magna Carta).

Спроба знайти єдиний момент, коли цивілізація “розкололася” на ідеологічні табори Заходу та Сходу, є надзвичайно спокусливою, особливо коли можна вказати на такі знакові події, як Великий Курултай 1206 року (абсолютна влада Чингісхана) та підписання Великої Хартії Вольностей (Magna Carta) у 1215 році (обмеження королівської влади).

Ці події, що відбулися з різницею менш ніж у десятиліття, справді слугують потужними символами формування кардинально різних політичних траєкторій.

​Однак, більш доцільно розглядати ці дати не як точку розколу, а як яскраві маркери вже існуючих ідеологічних тенденцій, які з часом кристалізувалися у західну концепцію обмеженої влади і східну модель централізованої деспотії.

​У 1206 році на берегах річки Онон, Темуджин був проголошений Чингісханом (Великим Ханом) на Курултаї — зборах монгольської знаті. Ця подія не просто об’єднала кочові племена, вона інституціоналізувала абсолютну владу, що ґрунтувалася на волі Неба і підкріплювалася беззаперечною військовою силою та Ясою (зведенням законів). ​Ключова ідея: Необмежена влада вождя, підпорядкована лише божественному/небесному мандату, що забезпечує порядок і експансію. Це заклало основи ієрархічної, мілітаризованої та централізованої держави.

​У 1215 році в Руннімеді, Англія, король Іоанн Безземельний був змушений підписати Magna Carta. Хоча спочатку Хартія захищала лише привілеї баронів від королівської сваволі, її історичне значення полягає у закладенні фундаментальних принципів:

​Верховенство Права: Навіть король не стоїть вище закону.

​Належний Правовий Процес (Due Process): Знаменита стаття 39 (“Жодна вільна людина не буде арештована… інакше як за законним судовим вироком рівних їй та за законом країни”) стала джерелом концепції особистих свобод та захисту від свавілля влади.

​Обмеження оподаткування: Король не міг запроваджувати нові податки без згоди “загальної ради королівства” (прообразу парламенту).

​Обмеження влади правителя через писаний закон і наявність представницького органу, що представляє інтереси знаті (згодом — народу).

Деспотія vs. Свобода. ​Раннє XIII століття стало точкою, де ці дві траєкторії стали очевидними світовими моделями:

Аспект Східний Шлях:
Джерело влади: Воля Неба, Хана, військова сила;
Відносини Влада-Закон: Влада створює закон (Яса)
Суспільний устрій: Ієрархія, тотальне підпорядкування;
Політичний результат: Централізована Деспотія.

Аспект Західний Шлях:
Джерело влади: Закон, традиція, угода;
Відносини: Закон обмежує владу (Конституціоналізм);
Суспільний устрій: Права та привілеї (спочатку для еліти, згодом для всіх)
Політичний результат: Поступовий розвиток Демократії.

Монгольська модель, що поширилася на Східну Європу через Золоту Орду, принесла на Руські землі традицію жорсткої, централізованої, фіскальної влади, де князі (а пізніше царі московського царства) діяли як агенти Хана. Це стало важливим чинником у формуванні московської самодержавної традиції, яка ігнорувала концепцію обмеженої законом влади.

​Теза про те, що сучасний конфлікт між диктаторською росією та західною цивілізацією є прямим продовженням цього ідеологічного розколу XIII століття, є сильним історичним аргументом.

​Деякі історики та філософи-євразійці (як-от микола трубецькой) стверджували, що московія, а пізніше росія, успадкувала не лише територію, а й менталітет та державницьку модель від Золотої Орди: абсолютизм, ігнорування особистих прав на користь інтересів держави, експансіонізм і перевага “державної правди” над правом. Хоча ця теорія є суперечливою, вона пояснює глибоко вкорінену відразу до інститутів обмеження влади в російській політичній культурі.

​Західна цивілізація, яка спирається на принципи права людини, поділу влади, верховенства закону та демократії, є прямим ідеологічним спадкоємцем традиції, символічно започаткованої Magna Carta.

​Сьогоднішня війна між росією та Україною (підтриманою Заходом) справді може бути розглянута як зіткнення двох політичних архетипів:
​Автократичний, імперський, експансіоністський світогляд, що прагне тотального контролю (символічна спадщина Курултаю) і ​Демократичний, правовий світогляд, що захищає суверенітет, свободу та право вибору (символічна спадщина Magna Carta).

Висновок: ​1206 та 1215 роки не створили дві ідеології з нуля, але вони зафіксували дві протилежні відповіді на питання: “Якою має бути влада?”. Схід обрав абсолютизм (Чингісхан), а Захід заклав основи для конституціоналізму (Magna Carta). Саме ці фундаментальні відмінності, що розвивалися століттями, багато в чому формують ідеологічне підґрунтя нинішнього геополітичного конфлікту.

Ставте like і підпишіться:

@voinydobra

voinydobra

voinydobracom

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Діяльність міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа, який обіймає посаду з 2015 року і є представником Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, неодноразово ставала об’єктом уваги антикорупційних органів, журналістських розслідувань та суспільної критики.

​Звинувачення у Корупції та Нецільовому Використанні Коштів
​Незважаючи на регулярну апеляцію до патріотичних гасел, критичні матеріали та розслідування у відкритих джерелах часто зосереджуються на таких аспектах:
​Скандали із Закупівлями та Тендерами: Неодноразово піднімалися питання щодо прозорості та обґрунтованості муніципальних закупівель, зокрема, щодо ремонту доріг, будівництва об’єктів інфраструктури та придбання техніки. Журналісти-розслідувачі вказували на ймовірне завищення цін та преференції для окремих, пов’язаних із міською владою, компаній.

​Земельні Питання та Забудова: Одним із найбільш критикованих напрямків є рішення щодо виділення земельних ділянок та дозволів на будівництво. Критики стверджують про непрозорість цих процесів, що, на їхню думку, призводить до “дерибану” міських земель, хаотичної забудови та ігнорування інтересів громади на користь інтересів забудовників.
​Справа “Теплокомуненерго” та Інші Розслідування: Впродовж років правоохоронні органи порушували справи, пов’язані з діяльністю комунальних підприємств під управлінням Марцінківа. Однією з найбільш резонансних була справа, пов’язана з Івано-Франківським міським теплокомуненерго (ТКЕ), де фігурували підозри у привласненні майна та зловживанні службовим становищем. Хоча Марцінків особисто не завжди отримував підозру, скандали стосувалися його підлеглих та комунальної сфери, за яку він несе політичну відповідальність.

​Політична Відповідальність та Ефект Деморалізації
​Дискредитація патріотизму через корупцію, що прикривається націоналістичною риторикою, має вагоме суспільне підґрунтя.
​”Щит Патріотизму”: Критики стверджують, що використання національно-патріотичної риторики та символіки ВО “Свобода” часто слугує “щитом” для прикриття неефективного управління та можливих корупційних схем. Це створює небезпечний прецедент, коли люди починають асоціювати патріотизм не зі служінням державі, а з особистим збагаченням під патріотичними гаслами.

​Справа Головка та Інші Приклади: Згадка про ексголову Тернопільської обласної ради Михайла Головка (також ВО “Свобода”), який був засуджений до 8 років позбавлення волі за вимагання та отримання неправомірної вигоди (хабара) за припинення кримінального провадження, є яскравим прикладом таких ризиків. Цей та інші подібні випадки, що стосуються членів ВО “Свобода” (як-от справи проти колишнього мера Тернополя Сергія Надала та звинувачення проти інших їхніх функціонерів) посилюють думку про системну проблему.

​Підрив Довіри: Діяльність, яка поєднує декларовану любов до Батьківщини з фактами чи підозрами у розкраданні ресурсів, фундаментально підриває довіру громадян до інститутів влади, місцевого самоврядування та, що найгірше, нівелює ідею патріотизму як чесного служіння. Це деморалізує суспільство, створюючи цинічне ставлення до публічних діячів, які використовують найвищі національні цінності для прикриття особистої вигоди.

​На прикладі Івано-Франківська та керівництва Марцінківа, критика зводиться до того, що фактичне управління містом (тендери, забудова, комунальні послуги) часто не відповідає високим моральним стандартам, проголошеним політичною силою, і стає джерелом політичної напруги та підозр у корупції.

​Висновок
​Критичний погляд на діяльність Руслана Марцінківа та його соратників із ВО “Свобода” в Івано-Франківську базується на численних повідомленнях ЗМІ та правоохоронних органів про непрозорість рішень, корупційні скандали навколо муніципальних закупівель та розпорядження міською власністю.

​Найбільш руйнівним наслідком такої діяльності є те, що вона перетворює патріотизм із заклику до чесного служіння на ширму для збагачення. Цей ефект деморалізації суспільства та дискредитації національних ідей є однією з найсерйозніших загроз для розвитку громадянського суспільства в Україні особливо в час агресії путінської рашки проти України!!!
#Івано-Франківськ
#Марцінків
#корупція
#Свобода
#головко
#Надал
#відкати
#дерибан

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Гроші платників податків – на фікцію? Як європейські дотації живлять великодержавний шовінізм “російської опозиції”.

В крайні ​роки Європа стала прихистком для численних представників так званої російської “опозиції”, які тікали від режиму путіна. Вони отримують фінансову підтримку від Європейського Союзу, гранти та майданчики для виступів, позиціонуючи себе як “іншу росію” – силу, що прагне демократії та поваги до міжнародного права. Однак, при детальнішому розгляді, діяльність значної частини цієї “опозиції” перетворюється на цинічну імітацію, що несе серйозні ризики для України та європейської безпеки.

​Великодержавний шовінізм як “новий” порядок денний
​Однією з найбільш кричущих проблем є те, що, попри декларовану опозиційність до путіна, багато його критиків залишаються носіями глибоко вкоріненого великодержавного шовінізму. Їхня риторика часто лише незначною мірою відрізняється від офіційної кремлівської пропаганди, коли мова заходить про Україну.

​Замість чіткого визнання росії агресором, беззастережного засудження окупації та повної підтримки територіальної цілісності України в кордонах 1991 року, ми регулярно чуємо: ​натяки на “один народ”.

Навіть під час війни деякі опозиціонери дозволяють собі заяви про “братні народи” та “одну культуру”, які, по суті, легітимізують імперські наративи путіна. Наприклад, один із відомих діячів, виступаючи на європейському майданчику, припустив, що етнічним росіянам “психологічно важко вбивати українців, тому що ми – один народ”, тим самим імпліцитно принижуючи інші національності, яким “простіше” воювати, та підтримуючи саму ідею російської “особливості”.

​Ухиляння від відповідальності: Фокус зміщується на “поганого путіна” та “вину режиму”, мінімізуючи колективну відповідальність російського суспільства та історичну тяглість імперської політики.

​”Торги” територіями: Деякі фігури уникають прямого засудження анексії Криму або пропонують “компромісні” рішення, що є неприйнятними для України.

​Фактично, вони виступають за “росію без путіна”, але не за “росію без імперії”. Для України та Європи це означає, що зміна лідера в Кремлі не обов’язково принесе мир, якщо нова влада продовжуватиме мислити категоріями “сфери впливу” та “один народ”.

​Імітація діяльності та фінансові потоки
​Європейський Союз та окремі країни інвестують значні кошти в підтримку російських “демократичних сил” у вигнанні. Ця допомога мала б сприяти розвитку незалежних медіа, громадянського суспільства та підготовці майбутньої демократичної еліти.

​На практиці ж, ця фінансова підтримка часто перетворюється на:
​”Розпил” грантів: Створення численних, часто дублюючих один одного, фондів, форумів та медіа, які генерують мінімальний вплив на ситуацію в росії, але чудово освоюють європейські кошти на адміністративні витрати та високі гонорари.

​Відбілювання товстосумів: Однією з найцинічніших практик є лобіювання інтересів російських олігархів та великих бізнесменів, які виїхали з росії. Ці “товстосуми” роками підтримували режим путіна, отримували від нього контракти, а тепер, опинившись під санкціями, намагаються “відбілитися” через зв’язки з “опозиційними” діячами, демонструючи фіктивну “антивоєнну” позицію. В обмін на фінансову допомогу чи лобізм у європейських столицях, “опозиціонери” фактично допомагають фінансовим донорам режиму путіна зберегти свої активи в Європі.

​Підігравання кремлю: Непрямий ефект діяльності деяких “опозиціонерів” полягає в тому, що вони консервують уявлення про росію як про єдиний, неподільний, імперський простір. Це дає путіну можливість стверджувати, що справжніх альтернатив його курсу в росії немає, а “опозиція” – це такі ж імперці, тільки більш слабкі.

​Необхідність ревізії європейської політики
​Європейські партнери мають усвідомити: підтримуючи цю так звану “опозицію”, вони ризикують фінансувати консервацію російського імперіалізму. Європа повинна вимагати від тих, кого вона підтримує, недвозначних та чітких позицій:

​Повне визнання агресії та окупації.

​Визнання імперської відповідальності, а не лише “вини путіна”.

​Підтримка деколонізації та права національних меншин росії на самовизначення.

​Інакше, європейські гроші, призначені для боротьби з диктатурою, продовжать живити лише її чергову, “оксамитову” версію, яка буде не менш небезпечною для майбутнього України та всього континенту. Справжня демократична опозиція має починатися з відмови від імперського мислення, а не з його “перефарбування” у ліберальні тони!
#шовінізм
#Європа
#війна
#путін
#опозиція

Воїни Добра
Мережа Купуй!

ТОВ «Нова Пошта», це частина Nova Group. Діяльність компанії регулярно супроводжується критикою та скаргами з боку клієнтів.

​Власники та структура
​Засновники та ключові власники компанії “Нова Пошта” — Вячеслав Климов та Володимир Поперешнюк. Вони запустили бізнес та до сьогодні залишаються власниками контрольного пакету акцій. Міноритарним акціонером також є Інна Поперешнюк.

​Компанія залишається приватною та не залучала сторонніх стратегічних інвесторів, що дозволяє засновникам зберігати повний контроль над ключовими рішеннями. Група Nova Group, до якої входить “Нова Пошта”, також включає фінтех-компанію NovaPay (яка надає фінансові послуги) та підрозділ для міжнародних перевезень НП Глобал.

​​Критика на адресу “Нової Пошти” зазвичай концентрується навколо кількох основних аспектів:
​1.Затримки доставки
​Це одна з найпоширеніших скарг. Незважаючи на позиціонування компанії як служби експрес-доставки, клієнти часто стикаються зі значними затримками у термінах. Ці затримки можуть бути спричинені різними факторами, включаючи високе навантаження на сортувальні термінали (особливо у пікові періоди), логістичні збої та інше. Скарги клієнтів на недотримання заявлених термінів є систематичними.
​2.Проблеми з пакуванням та пошкодження відправлень
​Значна кількість негативних відгуків стосується якості перевезення та пакування. Клієнти регулярно повідомляють про:
​пошкодження або розбиття товару під час транспортування. ​Нав’язування платного пакування у відділеннях, яке, на думку клієнтів, є зайвим або неякісним. Часто персонал відмовляється приймати відправлення у пакуванні відправника, вимагаючи придбання фірмової коробки або матеріалів, що збільшує кінцеву вартість послуги.
​Втрату посилок або складність їх пошуку у разі зникнення.
​3.Високі тарифи
​Багато клієнтів вважають тарифи “Нової Пошти” завищеними порівняно з конкурентами або державним поштовим оператором. Хоча це частково компенсується швидкістю та покриттям мережі, цінова політика часто стає предметом критики.

​Оплата карткою як “Переказ коштів”
​Механізм оплати послуг, зокрема післяплати, є однією з важливих, хоча й менш публічно обговорюваних, критичних точок.

​Фінтех-послуги “Нової Пошти” надаються компанією NovaPay. Коли клієнт сплачує послуги або післяплату (зворотний переказ коштів за товар) банківською карткою через POS-термінал у відділенні, ця операція часто проходить не як класична торговельна операція (покупка), а як грошовий переказ (зазвичай послуга “Миттєвий переказ” або подібна). ​Що має наступні наслідки для клієнтів та фіскального навантаження компанії.

​Додаткові витрати для клієнтів: Банки-емітенти (особливо при використанні кредитних карток) можуть розцінювати таку операцію як “переказ коштів” (квазі-кеш, P2P-переказ) і стягувати відповідну комісію, яка значно вища, ніж комісія за звичайну оплату товарів/послуг. Це призводить до несподіваних додаткових витрат для клієнта.

​Потенційна мінімізація податкового навантаження: Проведення операцій як “переказ коштів” через власну фінансову структуру (NovaPay) може дозволяти оптимізувати податковий облік, оскільки обсяги “фінансових послуг” та “поштових послуг” оподатковуються по-різному, а післяплата є найбільш об’ємною частиною фінансового потоку. У той час як класичний еквайринг (оплата за послуги) фіксується як дохід від продажу, операція переказу відображає лише комісію за фінансову послугу.

​Висновок
Масштаби роботи ​”Нової Пошти” породжують значний обсяг критики. Скарги на затримки, пошкодження та дорожнечу є постійними. Окремої уваги заслуговує механізм проведення оплат карткою як грошових переказів, що є незручним та фінансово невигідним для клієнтів, а також викликає питання щодо прозорості фіскальних операцій компанії особливо в час воєнної агресії путінської рашки проти України!
#нова пошта
#скарги
#претензії
#податки

Воїни Добра
Мережа Купуй!

Легендарний “батько міста”, вічний мер, Андрій Іванович #Садовий, – це ж не просто політик, це вже частина міського ландшафту, як Високий Замок чи черговий недобуд в історичному ареалі! За майже два десятиліття його “служіння” (слово “правління” якось занадто вже пахне диктатурою, чи не так?), Львів перетворився на зразок… чогось дуже специфічного.

​Давайте поглянемо на цю постать із “чесними очима”, як він сам, напевно, дивиться на свій місячний звіт про зарплату.

​Зарплата і премії: “Тяжка праця” з математичним ухилом
​Почнімо з найсвятішого – кишені мера. Коли інші #львів’яни вчаться мистецтву виживання на мінімалку, наш Андрій Іванович демонструє чудеса фінансової акробатики. Посадовий оклад? Скромно. Але ж як жити без доплат, надбавок, премій за “високі досягнення у праці” та, о, диво, за “роботу з таємними документами”!
​Звісно, робота мера – це вам не в парку каштани збирати. Це дуже, дуже тяжка праця: сидіти в Ратуші, підписувати папери, час від часу виїжджати у “стратегічні” відрядження (звісно, за наш рахунок), а потім із “тяжким” зітханням нараховувати собі та своїм заступникам премію, яка вдвічі, а то й втричі перевищує сам оклад. Це ж не #корупція, це премія за віртуозне уникнення корупції, чи щось типу того. “Чесні очі” не дадуть збрехати: такі гроші просто необхідні для збереження високого морального духу та мотивації до… ну, ви зрозуміли, до чого.

#​Закупівлі та #Земля: Великі Шахи у “Маленькому” Місті
​Ах, львівська земля! Вона, як львівська кава, дорога і з гірчинкою. І, звісно ж, вона потрібна #забудовникам, які так “щиро” люблять старовинну архітектуру, що прагнуть її… оточити чимось новеньким і високим.
​І тут на сцену виходить неперевершений майстер дрібного шрифту та “стратегічних” рішень! “#Дерибан” – це слово занадто грубе. Скажімо так: це оптимізація земельних ресурсів на користь “обраних”. Земля, яку отримують “безкоштовно” чи за заниженою вартістю, потім чудесним чином перепродається, приносячи мільйонні прибутки – не місту, звісно, а друзям-інвесторам. І мер, який мав би захищати місто від хаотичної забудови, лише “намагається” оскаржити скасування історико-архітектурних планів у судах. Це так мило! Він навіть звертається до нардепів! Боротьба із забудовниками, які приносять йому гроші… чи, точніше, дозволяють їм приносити гроші “комусь” — це ж справжній політичний трилер!

​Комунальні “Досягнення”: #Вода та #Сміття – Вічні Світочі Прогресу
​Ось тут починається апогей його “довготривалого та успішного” правління. Майже 20 років! Це ж ціла епоха! За цей час в Україні змінилося п’ять президентів, а у Львові не змінилося лише дві речі: мер і графік подачі води.

Вода. Постійне #водопостачання? Навіщо? Це ж занадто нудно! Наш мер дбає про те, щоб львів’яни не забували, що таке справжня цінність води. Виробляє у містян стійку звичку планувати життя під графік. Це ж елемент екологічної свідомості та медитації – чекати, коли ж із крана піде вода! Інші міста мають 24/7 воду. Львів має особливий, ексклюзивний досвід з елементами несподіванки.

Сміття. #Грибовицька трагедія, “сміттєва блокада”, вантажівки зі сміттям, які подорожують Україною, як дипломатичні місії! Це ж геніально! Це був перформанс, а не криза! Кожен львів’янин став учасником великого екологічного квесту “Знайди, куди поділося твоє сміття”. Замість того, щоб збудувати один завод, Садовий спромігся створити всеукраїнську дискусію про утилізацію ТПВ. Це ж піар-геній! А те, що через десятиліття проблема все ще існує, лише доводить, що це не проблема, а фірмовий стиль Садового.

​Епілог: “Львів Потребує Змін!”
​Так, Львів потребує змін! Але хіба може щось змінитися, якщо “голубий ворішка” з “чесними очима” так майстерно імітує діяльність, попутно забезпечуючи себе і своїх “друзів” на кілька життів вперед?

​Він не просто мер. Він – Символ. Символ незмінності, символ “успішного” політичного довголіття на тлі нерозв’язаних комунальних проблем та сумнівних фінансових потоків. Може, це і є його найвище досягнення? Залишатися при владі, коли все, що ти обіцяв, залишається лише обіцянками.

​Віват, Андрій Іванович! І нехай ваші премії будуть такими ж високими, як ціни на львівську землю, яку ви щойно комусь “подарували”. #Львів, як завжди, “успішно” стоїть на місці.

Але чому гонорові львів’яни майже двадцять років терплять цього персонажа???

Воїни Добра
Мережа Купуй!